Не секрет, що наше оточення досить строкате. Є і родичі, і давні друзі дитинства, і друзі батьків, і сусіди-однокласники-одногрупники... Із часом різноманіття змешнується завдяки нашим діям - ми починаємо більше спілкуватися із людьми за власним вибором - такими, як друзі, і менше із тими, із ким звела доля - як колеги або однокласники.
Подібне тягнеться до подібного, нагромаджується і примножується. Ну дійсно складно уявити, щоб я, їздячи на велосипеді мав у своїх близьких товаришах панів на Бентлі.
Врешті-решт відбувається таке собі скупчення за інтересами - вболіваємо за одну команду, полюбляємо схожу музику та дозвілля, ходимо до одних магазинів. Голосуємо за одних кандидатів.
І ось тут я мушу занотувати спостереження, яке роблю вже вдруге у своєму житті.
Вже вдруге на моїй пам'яті моя країна обирає президентом людину, яка викликає лише почуття іспанського сорому. Після двічі несудимого "проффесора" наш велемудрий нарід обрав скомороха і паяца, чиїми сумнівними кар'єрними та суспільними досягненнями були ажніяк не смішні кривляння на сценах різних держав та паплюження своєї власної. Людину, яка виблискує у зрежисованому записаному рекламному ролику і не може зв'язно скласти самотужки просте речення навіть рідною російською мовою на публіці.
І тоді перед моїми очима починають спливати постаті моїх знайомих, із того забутого старого кола спілкування, яке із часом відшарувалося, віддалилося - та не зникло зовсім, лиш відступило на відстань посту у соцмережі чи телефонної розмови.
І тоді ще зрозуміліше стає те, як правильно я вчинив колись, відмежувавшись від кожного з них по окремій причині - інакше я не був би тим, ким є зараз. Інакше я би досі мав у собі часточку кожного із них - когось, хто не вимикає телефон у театрі, хто кидає недопалок під ноги, хто об'їжжає затор по обочині, хто голосно сміється із недолугих сортирних жартів, хто наповнює мій фейсбук банальними цитатами, хто паркується на пішохідному переході....
І дивним чином збігається так, що жоден із тих зелених "виборців", кого я знаю особисто - не досяг нічого у своєму житті. Вони на мають матеріальних статків, окрім успадкованих, і не заробили в житті навіть на якогось задрипаного ланоса.
Вони не мають наукового багатства - ані написаних книжок, ні опублікованих статей, ні відкриттів чи винаходів.
Вони не мають духовних скарбів - немає моральних якостей, за які хоча би їх діти шанували їх та хотіли мати наставниками.
Насамкінець, не мають вони і скарбів митецьких - ані складених мелодій, ні написаних картин, навіть пісню заспівати не здатні.
Єдина втіха - серед того самого забутого відшарованого кола давніх знайомих - миготять зірочки розуміння. Поодинокі, але яскраві.
Подібне тягнеться до подібного, нагромаджується і примножується. Ну дійсно складно уявити, щоб я, їздячи на велосипеді мав у своїх близьких товаришах панів на Бентлі.
Врешті-решт відбувається таке собі скупчення за інтересами - вболіваємо за одну команду, полюбляємо схожу музику та дозвілля, ходимо до одних магазинів. Голосуємо за одних кандидатів.
І ось тут я мушу занотувати спостереження, яке роблю вже вдруге у своєму житті.
Вже вдруге на моїй пам'яті моя країна обирає президентом людину, яка викликає лише почуття іспанського сорому. Після двічі несудимого "проффесора" наш велемудрий нарід обрав скомороха і паяца, чиїми сумнівними кар'єрними та суспільними досягненнями були ажніяк не смішні кривляння на сценах різних держав та паплюження своєї власної. Людину, яка виблискує у зрежисованому записаному рекламному ролику і не може зв'язно скласти самотужки просте речення навіть рідною російською мовою на публіці.
І тоді перед моїми очима починають спливати постаті моїх знайомих, із того забутого старого кола спілкування, яке із часом відшарувалося, віддалилося - та не зникло зовсім, лиш відступило на відстань посту у соцмережі чи телефонної розмови.
І тоді ще зрозуміліше стає те, як правильно я вчинив колись, відмежувавшись від кожного з них по окремій причині - інакше я не був би тим, ким є зараз. Інакше я би досі мав у собі часточку кожного із них - когось, хто не вимикає телефон у театрі, хто кидає недопалок під ноги, хто об'їжжає затор по обочині, хто голосно сміється із недолугих сортирних жартів, хто наповнює мій фейсбук банальними цитатами, хто паркується на пішохідному переході....
І дивним чином збігається так, що жоден із тих зелених "виборців", кого я знаю особисто - не досяг нічого у своєму житті. Вони на мають матеріальних статків, окрім успадкованих, і не заробили в житті навіть на якогось задрипаного ланоса.
Вони не мають наукового багатства - ані написаних книжок, ні опублікованих статей, ні відкриттів чи винаходів.
Вони не мають духовних скарбів - немає моральних якостей, за які хоча би їх діти шанували їх та хотіли мати наставниками.
Насамкінець, не мають вони і скарбів митецьких - ані складених мелодій, ні написаних картин, навіть пісню заспівати не здатні.
Єдина втіха - серед того самого забутого відшарованого кола давніх знайомих - миготять зірочки розуміння. Поодинокі, але яскраві.
Коментарі
Дописати коментар